четвер, 30 березня 2017 р.

Змодельоване життя Video 360°

     Близько двох мільйонів людей вимушені були покинути свої домівки через війну на Сході України. Переїхавши на нове місце, вони стикаються з багатьма проблемами: пошук житла, роботи, упереджене ставлення місцевих. Деякі переселенці опускають руки, та є й ті, хто, незважаючи на всі труднощі,  будують своє життя з нуля. Серед них і Тетяна Гладкова.
З рідного Донецька вона виїхала у квітні 2014-го. Разом із сином оселилась у Дніпрі, в модульному містечку. Тут вона змушена жити у невеличкій кімнаті, ділити побут з іншими мешканцями. Але це не заважає Тетяні будувати кар’єру, бути активною громадською діячкою та з легкістю долати усі життєві труднощі.
     Де саме у модульному містечку розташована кімната Тетяни зрозуміти не складно. Біля її дверей майорять символічні українські плакати. Помешкання невеличке, але жінка ані трохи не скаржиться. Звісно, каже, це не те, до чого звикли, але будь-які зміни, впевнена, треба сприймати з легкістю. На стінах безліч листівок, фотографій, газетних вирізок. Деякі із них – спогади про рідний Донецьк, та більшість – історія її життя на новому місці. Переїхала до Дніпра вона у квітні 2014-го. Проблем із пошуком роботи не було. Адже, ще перебуваючи у Донецьку, почала переглядати вакансії. Коли зрозуміла, що вже настав час покидати рідну домівку.
     “Просто мне казалось как-то интуитивно, что нужно уезжать. Наблюдала за событиями Майдана, Крыма… И вот как-то сложилось понимание, что это всё ничего хорошего не предвещает. Я всегда была лёгкая на подъём, поэтому мне не сложно было собраться и поехать куда-то на какое-то время. Но, никто не предполагал, что это время будет таким долгим.”
     Переїхавши до Дніпра, жінка винайняла невеличку квартиру, влаштувалась на роботу і за місяць забрала свого сина Руслана, як тільки-но той закінчив у донецькій школі 7 клас. Складніше було перевезти батьків-пенсіонерів та дядька з інвалідністю. Поставало питання транспортування їх до Дніпра та пошуку комфортного житла.
     “Общественным транспортом моего дядю очень тяжело перевозить, пришлось арендовать машину. Трудно было найти им жильё. Люди пожилые и подниматься по лестнице им сложно, а для дяди так это вообще невозможно. Так что нужно было искать им не квартиру, а дом. А это намного сложнее.”
     У березні 2015-го у Дніпрі відкрили модульне містечко для переселенців. Тетяна вирішила переїхати туди. Адже винаймати квартиру було фінансово складніше. До нового помешкання звикла швидко.
     “Бывает и хуже, бывает и лучше. Но, тем не менее, жить можно. Не сравнить, конечно, с теми условиями, которые были. Но, не так всё страшно. При желании можно и обустроиться, и создать себе какой-то уют, комфорт.”
     Масштаби переселення Тетяна побачила, коли прийшла до благодійного фонду, що допомагав вимушено-переміщеним особам. Згадує: це була дуже болісна картина…
     "Люди сидят в коридорах, с детьми, с одним пакетом… И это всё очень страшно."
     Саме там переселенці і почали знайомитись між собою. Вони допомагали один одному знайти житло, роботу, вирішити різноманітні побутові та юридичні проблеми. Трохи облаштувавшись на новому місці, почали проводити у Дніпрі різноманітні культурні заходи.
     “Было мероприятие "Стрічка єдності", посвящённое Дню Соборности Украины. Связывали ленту на центральной площади города. И в этот день лента была связана во всех городах. Также наше любимое мероприятие – День вишиванки. Это уже, своего рода, наша визитная карточка. Устраивали праздник мы своими силами, собрав 300 гривен. Было очень приятно, что на него пришёл весь город.”
     Повертатись у своє рідне місто Тетяна не збирається. Такі самі плани, розповідає, і у більшості переселенців. Вони розпочинають на нових місяцях власну справу, знаходять постійне житло. Тепер для них Дніпро – рідне місто. Єдине бажання – аби місцеві перестали ставитись до них як до чужих, не таких як вони. Бо, каже, вони такі самі дніпровці, такі самі українці.

Авторка ідеї та режисерка Яна Стойкова
Оператор-постановник Іван Пономарьов